Творча виправа до «Українського села»

Власне, лапки в заголовку можна було й не писати – позаяк назва етнографічного комплексу «Українське село» ажніяк не є переносною. Хіба лише, якщо додати слово «Музей просто неба» - що буде вірніше.

Це до нього вирядилися 19 жовтня жовтня 2014 наші юні мистці. Цього разу студенти КДАМ пішли шляхом численних представників староукраїнської шляхетної інтеліґенції: вибралися вони досліджувати українське село, яке за позірною простотою зберігає саму глибину народної ментальності.

«Досліджували» художники, звісно, по-своєму. Прибувши зі столиці «на волость» (як у давнину казали), студенти застали насправді вже впорядкований науковцями та етнографами комплекс українського музею просто неба. Справа стояла «лише» за художнім відтворенням побаченого, а ще більше (і важливіше!) – відчутого…

Забігаючи наперед, можна сказати, що за враженнями в юних студентів діло не стало! Їх було вісімнадцятеро. Це були студенти 1, 2, 4, 5, 6, 7 та 9 курсів. Виїзд очолювали Соловйова Ольга Борисівна та Чембержі Дар’я Андріївна (котрі також курували процес загальної творчості, як педагоги), а в якості організаторів були присутні також Слободян Тамара Миколаївна та Гостілова Світлана Павлівна.

На відміну від аж надто впорядкованого людськими руками міста, село взагалі вирізняється тим, що міцно, а головне – органічно пов’язане з природою – яка, зрозуміло, ніколи не буває однаковою. Немало важить і те, що потенційно природа – джерело сили (в тому числі і творчої). Комплекс етнографічного музею просто неба (їх часто ще називають скансенами) знаходиться в селі Бузова (це Житомирська за якихось, мабуть, 18 км від Києва). Зібрані там споруди з різних регіонів України: лише хат там близько 6-ти (що вже саме по собі немало); – і це не рахуючи господарських споруд. А ще є в «Українському селі» є цікава новобудова: деревляна церква св. Дмитрія Солунського.

Хати та відтворені садиби мальовничо розташовувалися серед соснового лісу, органічно вписаного до навколишнього середовища – як і належить скансенові.

Було від чого дітям черпати враження! «І чого тільки немає на тім ярмарку!» – слова Миколи Гоголя, певно, яскраво в цьому випадку характеризують букет дитячих вражень. Гуцульщина в «обслідуваному» дітьми музеї була представлена хатою з вертепом, влаштованим поруч; Південна Україна (цебто Запорожжя, Таврія чи Ганщина) – хатою із кузнею; з Поділля було привезено чимало госпорадських споруд (зокрема курник, клуня); Полісся – земля, яка досі зберігає найархаїчніші українські традиції – колодязь із «класичним» для України «журавлем»; середню Наддніпрянщину окрім полтавської хати «представляв» також надзвичайно красивий став. В експозиції була навіть хата (певно, корчмаря) з влаштованим у ній старовинним винокурним «апаратом».

Варто сказати, що хоча українська хата має такий собі «спрощений», утверджений у масовій свідомості образ, – насправді вона має безліч різновидів, котрі у різних регіонів України, буває, виглядають геть не схожими, а ті що схожі – мають чимало конструктивних деталей, які не завжди дуже помітні – проте часто є вельми важливими. Що ж до господарських споруд – то там буває ще цікавіше. Річ у тім, що вони часто зберігають ту техніку будівництва, яка раніше – ще в сиву давнину (принаймні з часів Бронзової доби) – використовувалася для житлових споруд. Та не тільки сільську культуру представляв художній комплекс. Безперечно, наслідуванням традицій української елітарної, козацької естетики є різьблений кленовий іконостас у згаданій Дмитріївській церкві, виконаний в традиціях українського (чи козацького) бароко; або, як ще його називають – «Мазепинського стилю».

Сказати, що юні художники були захоплені та вражені побаченим протягом дня – мабуть, значить нічого не сказати. Захвату їх, певно, не було меж: адже вони бачили не сільську «шароварщину» – а живу, справжню українську старовину, не зіпсовану масовим підходом! Те, чим справді варто пишатися.

На довершення всього юні студенти відвідали міні-зоопарк (є там і таке!), де аж прикипіли до тамтешнього «населення» - оленя, баранця, кур із півнями… Все воно було старанно й послідовно зафіксоване у численних графічних замальовках юних мистців. Здійснивши такий собі творчий «перепис населення» зоопарку, і витягши з музейної експозиції все, що можна було творчій натурі витягти, студенти заходилися визначатися із «кадром» для роботи. Можна лише здогадуватися, наскільки їм нелегко було визначитися із тим, що з побаченого краще відобразити! Благо, все ж, студентам було із чого вибрати. Більшою складністю було б обрати спільне для цілої групи місце, з якого кожен знайшов би вподобаного ракурса – щоб «художня сотня» не мусила розлазитися по цілому комплексу… Однак на щастя, експозиція була побудована так, що з однієї галявини майже весь етнографічний комплекс проглядався. Юні мистці, «отаборившись» на галявині, і досить швидко визначившись із «кадрами» та ракурсами (вибір, як уже мовилося, був багатим) завзято заходилися втілювати відчуте і побачене.

Тільки не варто думати, що «завзято» про них студентів було сказано задля красного слівця! За словами наставників-очевидців, «було враження, що їх [дітей] приклеїли до стільців»! Справедливості ради, варто сказати, що серед студентів були такі котрі взагалі вибирався на екскурсію-пленера вперше. Ясно що їхні враження і поготів не піддаються описанню. Техніка виконання цього разу не була регламентована. Старші працювали (декотрі) олією, в якості «ексклюзиву» траплявся і акрил; проте переважно живописні твори студенти писали гуашшю. Це – студенти старших курсів. Що ж до менших студентів – то тії працювали переважно в графіці; за матеріали їм правили чорний та «золотий» маркери; рідше – олівець. Були й такі, котрі застосовували кольорову крейду та простого олівця.

Інакше кажучи, загалом склалося так, що студенти молодших курсів працювали переважно в графіці, а старші – вже в живописі. Мабуть, це по-своєму природньо – з тієї точки зору, що графіка більше сприяє відтворенню форми; а ось до живопису краще підступатися вже після того, як побудова форми та простору хоча б загалом освоєна. Нехтування цим принципом породжує в образотворчому мистецтві низькопробних почвар – з дозволу сказати, «творів», які горе-«мистці» воліють називати «особливостями мого [тобто їхнього] особистого бачення» і\чи «прогресивними тенденціями ультрасучасного мистецтва».

Працю різних «вікових категорії» наших студентів курували викладачі – Чембержі Дарина Андріївна (студенти 1–4 курсів) та Соловйова Ольга Борисівна (студенти 5–9 курсів). Подібного роду виїзди юним студентам не лише допомагають відточувати художню майстерність – а й дозволяють запізнатися зі світом традиційної української естетики, і таким чином – знайти себе – оскільки ті самі естетичні нахили сидять в душі кожного Українця.

Коли казати про досвід розвинених держав (про якого у нас часто люблять згадувати – і небезпідставно) то доречно згадати, що в Японії (котра, з примхливою природою майже позбавлена корисних копалин та родючих чорноземів є однією з наймогутніших та най стабільніших держав світу) для учнів регулярно здійснюють екскурсії історичними пам’ятками їхньої Батьківщини. Лише таким чином, мабуть, можна розширити кругозір юного громадянина, який навчиться цінувати землю та культуру пращурів – а отже, всіма силами відстоюватиме культуру та благо Батьківщни, яку мислитиме не інакше, як єдиною.

Олексій Карпенко,
мистецтвознавець, викладач композиції
факультету образотворчого мистецтв